Судові корективи

Завантажити PDF

АНАТОЛІЙ ГВОЗДЕЦЬКИЙ

Однією з головних подій у 2024 році для судової системи України стало підписання Президентом України указів про призначення на посади суддів місцевих судів. Адже понад два роки судова система не отримувала відповідного поповнення суддівських кадрів (до цього останнє призначення суддів Президентом відбулося 8 лютого 2022 року). І хоча цей процес було розблоковано у травні 2024 року, говорити про подолання кадрового голоду в судовій системі в найближчій перспективі зарано. Попри ці позитивні зрушення в кадровому питанні спостерігається й інша тенденція — активне звільнення суддів у відставку за власним бажанням чи після досягнення ними граничного віку перебування на посаді судді. Так, за інформацією Вищої ради правосуддя (ВРП), протягом січня — жовтня 2024 року звільнено 241 суддю, з яких 203 — у зв’язку з поданням заяв про відставку (із них 122 судді місцевих судів і 56 — апеляційних).

Серед важливих подій для судової системи Олексій Колток, партнер Sayenko Kharenko, назвав відновлення роботи в минулі роки вищих органів суддівського врядування, які наразі активно функціонують. Зокрема, в результаті розблокування дисциплінарної функції ВРП наприкінці 2023 року відбувається постійний розгляд дисциплінарних скарг. Із січня до жовтня цього року розглянуто майже 3,7 тисячі скарг. За даними ВРП, в першому півріччі до дисциплінарної відповідальності притягнуто 67 суддів. 

Уже 28 листопада 2024 року ВРП строком на п’ять років призначила 21 дисциплінарного інспектора, а також заступника керівника Служби дисциплінарних інспекторів. Тож у найближчій перспективі новий структурний підрозділ ВРП почне свою діяльність, що має прискорити розгляд дисциплінарних скарг.

Вища кваліфікаційна комісія суддів України (ВККС) у 2024 році завершила конкурс на зайняття посад суддів місцевих судів та рекомендувала до призначення майже 400 осіб. Наступного року очікується завершення конкурсу з добору суддів апеляційних судів.

«Однією з чи не найбільш знакових подій стала ратифікація Римського статуту Міжнародного кримінального суду (МКС), чим визнається юрисдикція цієї міжнародної судової установи на території України з урахуванням застережень, визначених законом про ратифікацію», — зазначив Олексій Колток. 

Також важливим поточним питанням для судової влади є завершення аудиту ЄСІТС, після якого очікується повна зміна підходу до її функціонування.

Зниження привабливості

Однією з негативних тенденцій, які виявилися після оголошення ВККС конкурсу з добору суддів апеляційних судів, є зниження привабливості професії судді. Це констатують як представники судової гілки влади, так і вся юридична спільнота. Особливістю цього конкурсу є те, що вперше в ньому могли взяти участь не тільки судді, які мають необхідний стаж суддівської роботи, а й адвокати, юристи, викладачі юридичних навчальних закладів, науковці. Тож у ВККС розраховували, що кількість кандидатів на одну вакансію буде не меншою, ніж свого часу в конкурсі на посади суддів Верховного Суду. Проте цього не сталося. На 550 вакантних посад претендували 2 076 осіб, а допуск до конкурсу отримали 1 850 кандидатів. У процесі проведення конкурсу законодавцю довелося вносити зміни щодо розміру прохідного бала для кандидатів (75 %) для визначення когнітивних здібностей. 20 листопада 2024 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо особливостей складання кваліфікаційного іспиту» (законопроєкт № 11425-д), яким був прибраний вказаний показник та передбачено, що його визначатиме ВККС самостійно. І ці самі правила застосовуються до конкурсу в апеляційні суди. 

Ще однією важливою подією для представників судового корпусу стало прийняття 18 вересня 2024 року XX черговим з’їздом суддів України Кодексу суддівської етики в новій редакції. Стара діяла понад 11 років, тож метою оновлення кодексу було наближення норм до міжнародних стандартів, узгодження з новим законодавством України та врахування нових етичних викликів. Зокрема, в новій редакції кодексу деталізовано окремі положення, які стосуються як поведінки судді під час виконання професійних обов’язків, так і позасудової діяльності, а також врегульовано обмеження на використання суддею технологій штучного інтелекту та соціальних мереж.

Варто зауважити, що наприкінці 2024 року зрушилося з місця вирішення питання з переданням справ ліквідованого в грудні 2022 року Окружного адміністративного суду м. Києва. Зокрема, 8 листопада 2024 року в приміщенні Київського окружного адміністративного суду відбувся авторозподіл цих справ. Розпочато процес підготовки до їх передання в електронному вигляді з центральної бази даних до судів відповідно до розподілу і фізичного передання справ безпосередньо в суди для розподілу на суддів. Суди мають отримати справи на початку 2025 року.

Євроінтеграційний напрям

У 2024 році новий поштовх отримав євроінтеграційний процес України. Продовжилась робота над проєктом дорожньої карти, що складається з чотирьох основних блоків: «Правосуддя», «Боротьба з корупцією», «Основоположні права», «Юстиція, свобода та безпека». Головним координатором наповнення блоку «Правосуддя» є Вища рада правосуддя. 17–19 вересня 2024 року в Брюсселі пройшла двостороння зустріч представників України та Європейської комісії в рамках здійснення офіційного скринінгу відповідності законодавства України праву ЄС за переговорним розділом 23 «Судова влада та основоположні права». Українська делегація представила плани й ініціативи щодо гармонізації українського законодавства з правом ЄС.

Судова практика

«Українська судова система у 2024 році працювала в надскладних умовах із постійними повітряними тривогами та перебоями електропостачання. Водночас не завжди була змога дотримуватися строків розгляду справ з огляду на складні умови праці та брак кадрів у судах. На жаль, знизилася й ефективність виконання судових рішень: у зонах активних бойових дій це фактично неможливо», — зауважує Олег Трохимчук, радник та співкерівник практики вирішення спорів ЮФ «Ілляшев та Партнери»

А втім, за його словами, у 2024 році суди почали розгляд суспільно значущих справ про стягнення збитків з рф в інтересах як державних, так і приватних позивачів. Уже є численні рішення судів про стягнення рекордних сум із країни-­агресора на користь українських підприємств. Подальше виконання таких рішень має свої особливості, які полягають як у необхідності розшукати майно рф на території України, так і в забезпеченні процесуальної можливості виконати рішення українського суду в іноземній державі.

Традиційно основним диригентом формування судової практики є Верховний Суд. У забезпеченні сталості та єдності судової практики ключова роль належала як Великій Палаті ВС, так і судовим палатам касаційних судів, які входять до складу ВС, та об’єднаним палатам, що розглядали важливі справи для формулювання єдиного висновку в різних категоріях спорів.

Так, серед знакових позицій ВС, сформованих у 2024 році, Олег Трохимчук виокремив такі:

• позицію ВП ВС у справі № 201/9127/21, у якій Велика Палата відступила від попередніх висновків Верховного Суду України щодо можливості поширення кондикційного позову на речі, визначені як індивідуальними, так і родовими ознаками, а також можливості субсидіарно застосовуватися після ухвалення рішення суду про віндикацію;
• позицію у справі № 918/1043/21, в якій ВП ВС відступила від власного правового висновку про застосування односторонньої реституції, визначивши, що, якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію;
• у справі № 913/768/21 Касаційний господарський суд у складі ВС виснував про можливість участі особи (в ролі позивача або відповідача) у справі шляхом залучення адвокатів за договором про надання правничої допомоги, коли сторона договору, що отримує юридичні послуги, перебуває на тимчасово окупованій території. ВС аргументував свою позицію необхідністю забезпечити право особи на правничу допомогу, яке закріплено в статті 59 Конституції України;
• у справі № 911/1766/22 об’єднана палата Касаційного господарського суду у складі ВС зайняла проарбітражну позицію, спрямовану проти штучних позовів про визнання арбітражної/третейської угоди недійсною. Такі позови недобросовісних боржників негативно сприймались арбітражною спільнотою, оскільки могли нівелювати цінність арбітражу як альтернативного механізму вирішення спорів, погодженого сторонами. ВС обмежив випадки, коли державний суд може визнати третейську/арбітражну угоду недійсною.

На важливості висновків об’єднаної палати Касаційного господарського суду у складі ВС у справі № 911/1766/22 наголошує також суддя-спікер Північного апеляційного господарського суду Марина Барсук, підкреслюючи, що раніше ВС неоднозначно трактував можливість розгляду спорів про визнання недійсними третейських або арбітражних угод в окремому позовному провадженні. Проте в постанові від 30 серпня 2024 року об’єднана палата КГС ВС відступила від попередніх підходів, зазначивши, що третейська угода має процесуальний, а не матеріально-правовий характер, тож до неї не застосовуються норми, які передбачають визнання правочину недійсним. Зокрема, об’єднана палата сформулювала такі основні положення: 

• питання недійсності третейської угоди розглядається як процесуальне, і рішення про нього ухвалюється до розгляду позову по суті за заявою сторони;
• якщо позов містить лише вимогу про визнання третейської угоди недійсною, суд відмовляє у відкритті провадження або закриває його;
• під час розгляду справ щодо скасування рішення третейського суду або видачі виконавчого документа суд вирішує питання про дійсність третейської угоди, якщо цього вимагає одна зі сторін.

Також Марина Барсук зауважує, що наразі в судовій практиці окреслилася нова категорія справ, які стосуються примусового відчуження майна в умовах воєнного стану. Особливу увагу привертає оскарження ­процедури реквізиції та повернення вилученого майна попередньому власнику. У постанові від 16 лютого 2024 року у ­справі № 910/10009/22 об’єднана палата КГС ВС сформулювала висновки щодо визначення суб’єктів, уповноважених ухвалювати рішення про реквізицію, юрисдикційної підсудності цих справ, а також визначення ефективного способу захисту порушених прав. Зокрема, об’єднана палата виснувала, що:

• спори про визнання недійсним та скасування наказу про реквізицію не є спорами про вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а стосуються майнових прав особи, в якої вилучено майно. Такі спори мають приватноправовий характер, тому не підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства;
• лише військове командування та військові формування мають повноваження ухвалювати рішення про примусове відчуження майна під час воєнного стану, і обласна військова адміністрація не належить до цих суб’єктів;
• акт про вилучення майна не є документом, що змінює цивільні права та обов’язки, а лише засвідчує факт прийняття-передання майна;
• для задоволення позову про витребування майна не обов’язково оспорювати наказ про реквізицію, оскільки рішення органу влади, що не відповідає закону, не має юридичних наслідків. Суд надає правову оцінку реквізиційному рішенню незалежно від його оскарження.

Збитки та заборгованість 

На переконання партнера Sayenko Kharenko Олексія Колтка, однією з найбільш виражених тенденцій судової практики останніх років є застосування на рівні Верховного Суду продержавного підходу у справах за позовами Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про стягнення збитків із керівників банків, що ліквідуються. Максимально це демонструє прийнята в березні 2024 року постанова у справі «Платинум Банку» (№ 910/12955/20), у якій ВС дійшов висновку, що покладення на Фонд обов’язку довести правильність формування кола відповідальних за завдання збитків банку осіб у кожен окремий період часу, розміру та підстав відповідальності свідчить про застосування завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування. Відсутність матеріалів кредитних справ також не є перешкодою для вирішення справи.

На противагу цьому в січні 2024 року ВС прийняв постанову у справі № 911/266/22, у якій вперше було застосовано концепцію business judgement rule. Суд вказав, що будь-яке бізнес-рішення є ризиковим, це неодмінна риса підприємницької діяльності. Під час ухвалення рішень інформація про майбутні події невідома і може бути лише спрогнозована. Під час судового розгляду, який відбувається, як правило, після спливу тривалого строку, навіть розумне ділове рішення може здатися нерозумним.

Також Олексій Колток зауважив, що в червні 2024 року ВП ВС у справі № 910/14524/22 сформулювала ­важливі висновки щодо захисту прав кредиторів, якими підтвердила можливість нарахування альтернативно або відсот­ків, або пені за порушення грошового зобов’язання після ухвалення судового рішення за визначеним судом розрахунком. «Такі висновки сприятимуть визначеності у відносинах, пов’язаних зі стягненням боргу. Крім цього, рішення охоплює питання зменшення неустойки, строків нарахування санкцій у господарських зобов’язаннях та процесуальні аспекти вирішення таких справ», — зазначає пан Колток.

Орендні правовідносини

«Останній рік супроводжувався багать­ма знаковими судовими рішеннями. Проте особливої уваги заслуговує розвиток судової практики в орендних правовідносинах, а саме щодо припинення оренди майна. Довгий час суди не могли визначитися з принциповим питанням: що робити у випадку, коли сторони ніяк не можуть повернути майно одна одній? Хто та яку відповідальність несе в такому разі?

Для орендодавця, здавалось би, все дуже просто: він може вимагати від наймача сплати неустойки в розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення в порядку частини 2 статті 785 ЦК України (більш ніж щедра компенсація). А що робити в такому випадку наймачу?» — запитує Дмитро Ніколов, адвокат юридичної компанії ADER HABER.

За його словами, на практиці була вироблена позиція, що наймач має заявляти вимогу про визнання права на отримання орендної плати відсутнім, адже предмет позову у вигляді спонукання відповідача до прийняття майна з орендного користування та підписання акта прийняття-передання (1) є зверненням за захистом не права, а обов’язку, (2) полягає в примушенні особи до вчинення дії, яка є її правом, а не обов’язком, та (3) не передбачений чинним законодавством. 

Здавалось би, на цьому проблематика цих справ мала вичерпатися, але ні. Справа № 910/6327/23 продемонструвала, що питань поки що залишається більше, ніж відповідей. Унікальність цієї справи в тому, що з оренди повертався єдиний майновий комплекс, а не звичайне нерухоме майно, і відповідна процедура передбачала низку формальних дій. Сторони в цій справі хоч і визначили дату припинення договору, але фактичне повернення майна не було доведено до кінця — орендодавець відмовився це робити перед завершенням процедури.

На думку Дмитра Ніколова, в постанові від 28 серпня 2024 року в цій справі КГС ВС дійшов дещо парадоксальних висновків. З одного боку, суд підтвердив, що договір припинений. З іншого — зазначив, що факт визнання договору оренди припиненим із певної дати в судовому порядку не впливає на обов’язок особи щодо сплати коштів за користування майном до моменту його повернення орендодавцю в спосіб, визначений законодавством та договором. 

«Але як орендар може платити орендну плату за договором, який припинений? Як це тоді співвідноситься з частиною 2 статті 785 ЦК України? І як захищатись орендарю, якщо він не може змусити орендодавця прийняти майно? Очевидно, відповіді на всі ці запитання суди даватимуть у 2025 році, але вже в нових спорах, які може породити неоднозначний пункт 6.80 згаданої постанови», — зауважує пан Ніколов.

Трудова нерівність

Як зазначає головний юрисконсульт ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» Олена Бізяєва, зважаючи на виклики, які постали перед суб’єктами господарювання під час воєнного стану (дефіцит персоналу, порушення логістичних зв’язків, втрата активів унаслідок військової агресії тощо), роботодавці сподіваються на неупереджене, а насамперед справедливе та об’єктивне ставлення судів під час розгляду спорів, зокрема в такій чутливій категорії, як справи за позовами з відшкодування моральної шкоди. 

«Наразі спостерігаємо тенденцію розшарування судової практики щодо розгляду спорів про відшкодування моральної шкоди, спричиненої ушкодженням здоров’я працівників під час виконання трудових обов’язків. З одного боку, бачимо збільшення розмірів відшкодувань коштом роботодавця, а з іншого — суми, що стягуються судом із роботодавців, суттєво відрізняються залежно від регіону перебування відповідача. Розмір відшкодування за практично однакових умов спричинення шкоди може вдвічі, а то і втричі відрізнятися в різних регіонах, у яких розглядається справа», — наголошує пані Бізяєва.

Суди не враховують відсутності вини роботодавця в настанні обставин, які стали підставою для звернення до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди, хоча вина є обов’язковим складником для покладення тягаря компенсації на винну особу. 

«У реаліях, що склалися, бачимо, що коли під час розслідування нещасного випадку на виробництві комісія не встановлює винних осіб серед посадовців роботодавця, ба більше, вказує на наявність порушень самого потерпілого, в результаті отримуємо судове рішення про стягнення з підприємств сотень тисяч.

Тож сподіваємося, що суди під час розгляду зазначених спорів не лише враховуватимуть факт порушення права працівника, а й братимуть до уваги дії роботодавця, спрямовані на забезпечення безпечних умов праці, організацію періодичних медоглядів своїх працівників, а також винні дії самих потерпілих працівників, на які роботодавець об’єктивно не мав змоги впливати», — каже Олена Бізяєва.

Корпоративна дилема

На переконання директора департаменту з правових питань АТ «Укрпошта» Віталія Бєлікова, найбільш резонансною справою 2023–2024 років є справа № 917/1212/21, у якій ВП ВС відступила від висновку Касаційного адміністративного суду у складі ВС щодо власника майна, переданого державою до статутного капіталу акціонерного товариства. У постанові від 3 квітня 2024 року Велика Палата визначила, що Закон України «Про приватизацію державного майна» не відносить до способів приватизації передання державного майна до статутного фонду (капіталу) заснованого нею акціонерного товариства, а тому державне майно, передане державою до статутного фонду (капіталу) акціонерного товариства, 100% акцій якого залишається у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації (продажу в приватну власність належних державі акцій такого акціонерного товариства) є державною власністю. Належним способом захисту права власності держави на нерухоме майно, передане нею до статутного фонду (капіталу) акціонерного товариства і надалі відчужене на користь суб’єкта права приватної власності за відсутності рішення Кабінету Міністрів України про зміну правового режиму цього майна та, відповідно, зміну форми власності з державної на приватну, є витребування майна з чужого незаконного володіння. 

Як зазначає пан Бєліков, цим рішенням ВП ВС створила правову невизначеність щодо корпоратизації державних підприємств у акціонерні товариства, оскільки з висновку випливає, що держава одночасно може володіти як акціями, так і майном, яким ці акції були оплачені, що унеможливлює розпоряджання акціонерним товариством майном, внесеним до статутного капіталу в рахунок оплати вартості акцій, отриманих державою у власність.

«Такий висновок викликав негативну реакцію західних партнерів як крок назад у реформі корпоративного управління державного сектору економіки. Оскільки для розвинутих правових систем країн — членів ЄС створення акціонерного товариства прямо пов’язується з формуванням акціонерного капіталу, який є власністю такого акціонерного товариства. Наприклад, у Литві, яка є однією з найуспішніших у проведенні корпоративної реформи країн, усе державне майно, яке було передано до статутного капіталу в рахунок оплати вартості акцій, є приватною власністю такого акціонерного товариства», — наголошує Віталій Бєліков. 

Також, за його словами, цікавим є факт, що ця справа викликала закриті дебати між суддями ВП ВС. Єдиного підходу до вирішення цього питання серед суддів ВС не знайдено.

Компенсаційні питання

Оскарження рішень, дій та бездіяльності місцевих органів влади, уповноважених вирішувати питання про надання компенсації за пошкоджене або знищене внаслідок військової агресії росії житло, — це новий тренд у судовій практиці. Такі адміністративні справи почали розглядатися судами тільки в 2024 році, зауважує Ольга Оніщук, авторка і співзасновниця волонтерського проєкту «Поверни своє», який надає юридичну допомогу власникам зруйнованої під час війни нерухомості. 

«Запуск національного механізму надання компенсації за воєнні руйнації в умовах активних бойових дій фактично через півтора року з моменту повномасштабного вторгнення країни-агресора — це унікальний досвід не лише для України, але й для всього світу. Тож не дивно, що в процесі реалізації державної компенсаційної програми «єВідновлення» виникає багато проблемних питань, розв’язувати які нерідко доводиться в судовому порядку», — наголошує пані Оніщук, розповідаючи про особливості таких кейсів. 

Так, наприклад, належними відповідачами в цих адміністративних справах є виконавчі комітети сільських, селищних та міських рад, військові або військово-­цивільні адміністрації, а не комісії з розгляду питань щодо надання компенсації за пошкоджені чи знищені об’єкти нерухомого майна, які є консультативно-­дорадчими органами, не є юридичними особами, а тому не мають адміністративної процесуальної правоздатності. 

Що стосується підстав для відмови в наданні компенсації за зруйноване житло, то вони можуть бути різними з огляду на положення рамкового «компенсаційного» Закону України № 2923-IX та відповідного порядку, затвердженого урядовою постановою № 381 (порядок № 381). Нерідко каменем спотикання в компенсаційній процедурі, за словами Ольги Оніщук, стає питання належної оцінки стану об’єкта житлової нерухомості до моменту руйнування. Так, у рішенні від 13 серпня 2024 року у справі № 400/3394/24 Миколаївський окружний адміністративний суд дійшов висновку, що до початку бойових дій житловий будинок позивача був у занедбаному стані, але він експлуатувався і був пошкоджений до непридатного для використання за цільовим призначенням стану внаслідок бойових дій, спричинених збройною агресією рф. А отже, відповідач — виконавчий комітет сільської ради — протиправно відмовив позивачу в наданні компенсації за пошкоджене майно на тій підставі, що в будинку ніхто не проживав і він був напівзруйнований до початку бойових дій. 

Розглядаючи таку категорію справ, суди зважають також на дотримання процедури оскарження рішень, дій чи бездіяльності відповідної комісії в позасудовому порядку. Зокрема, в рішенні Харківського окружного адміністративного суду від 10 червня 2024 року (справа № 520/8464/24) констатовано, що відповідач — департамент житлово-­комунального господарства міської ради — передчасно ухвалив затвердити рішення відповідної компенсаційної комісії про відмову в наданні компенсації без врахування наданих позивачкою заперечень, що є порушенням приписів пункту 25 порядку № 381.

Позиції воєнного стану

Серед ключових правових позицій Верховного Суду, сформованих у 2024 році в спорах щодо податкових зобов’язань, провідний юрисконсульт ТОВ «Метінвест Бізнес Сервіс» Віктор Грищенко виділив постанову КАС ВС від 17 вересня 2024 року у справі № 280/10300/23, в якій суд зауважив, що у зв’язку з повномасштабним військовим вторгненням рф пунктом 69 Перехідних положень Податкового кодексу України передбачена можливість звільнення платників від виконання обов’язку зі сплати податків. Проте таке звільнення не виникає автоматично з факту вторгнення, а потребує надання платником відповідної заяви до контролювального органу.

В ухвалі від 25 вересня 2024 року у справі № 200/4768/23 КАС ВС вказав, що в Україні існувало два мораторії на притягнення до відповідальності за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних: «ковідний» (до закінчення карантину) та «воєнний» (до припинення воєнного стану). Обидва мораторії передбачають схожі умови звільнення від відповідальності, охоплюють орієнтовно однакове коло суб’єктів, припинилися в один день. Проте за «ковідними» нормами до платників податків застосовуються підвищені штрафи. Встановлюючи особливості виконання раніше не виконаного обов’язку, законодавчий орган вдався до невиправданого розмежування правових наслідків для податкових накладних, складених після 1 лютого 2022 року та до цієї дати. Тож це питання має вирішити судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів КАС ВС.

Також важливою для правозастосовної практики в питаннях відшкодування збитків, спричинених повномасштабним вторгненням, Віктор Грищенко називає постанову КГС ВС від 11 вересня 2024 року у cправі № 910/722/24. Згідно з висновком ВС необхідно перевірити доводи позивача, що в повномасштабному вторгненні російська федерація діяла разом із республікою білорусь, а отже, обидві держави можуть бути солідарними боржниками перед особою, якій заподіяно шкоду вторгненням. Необхідно дослідити, чи є шкода від націоналізації підприємства українського бенефіціара в республіці білорусь заподіяною внаслідок повномасштабного вторгнення рф.

У сфері здійснення валютного нагляду за дотриманням граничних строків розрахунків слід враховувати висновок КАС ВС, викладений у постанові від 16 вересня 2024 року у справі № 520/6236/23, відповідно до якого на правовідносини, пов’язані з нарахуванням пені за порушення строків розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності на підставі Закону України «Про валюту і валютні операції» № 2473-VIII, не поширюються положення підпункту 112.8.9 пункту 112.8 статті 112 ПК України щодо звільнення від фінансової відповідальності за невчинення дій внаслідок настання обставин непереборної сили (форс-мажору). Застосуванню підлягають відповідні положення зазначеного закону.

Використання ШІ

Також у час активного розвитку та застосування штучного інтелекту варто відзначити позицію ВС щодо використання ШІ представниками сторін у судових справах. Так, в ухвалі від 8 лютого 2024 року судова палата для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів КГС ВС зауважила, що протиставлення учасником судового процесу в процесуальній заяві висновків судової палати Верховного Суду з правового питання та штучного інтелекту, що не має нормативного регулювання й науково доведеного підґрунтя для використання як підстави для роз’яснення рішення суду, неминуче спричиняє проблеми з точки зору впливу на авторитет Верховного Суду, його судової практики та довіри до судової влади в цілому. 

До слова, вказана позиція спричинила неабиякі дискусії в юридичних та суддівських колах, а деякі судді цієї палати висловили з цього приводу окремі думки.

Сфера банкрутства

Що стосується практики ВС у сфері банкрутства у 2024 році, то, на переконання партнера «Алєксєєв, Боярчуков та Партнери» Назарія Адамчука, варто звернути увагу на застосування так званої воєнної підстави для відмови у відкритті провадження у справі про банкрутство, а саме — банкрутства у зв’язку з війною. 

Влітку 2023 року до Кодексу України з процедур банкрутства внесено зміни, серед яких передбачено, що господарський суд відмовляє у відкритті провадження у справі про банкрутство за заявою кредитора, якщо боржник доведе, що вимоги кредитора не задоволені внаслідок збройної агресії проти України, зокрема в разі перебування цілісного майнового комплексу на окупованих територіях або територіях, де ведуться бойові дії. 

«Практика Верховного Суду щодо застосування вказаної норми свідчить про те, що таку підставу суд касаційної інстанції розцінює фактично як мораторій на відкриття провадження у справі про банкрутство за заявою кредитора щодо боржників, строк виконання грошових вимог яких настав після 24 лютого 2022 року»,  — зауважує пан Адамчук.

Такі законодавчі зміни мають ретроспективний характер і, що найцікавіше, можуть бути застосовані судами вищих інстанцій під час розгляду апеляційних та касаційних скарг на ухвали про відкриття проваджень у справах про банкрутство, навіть якщо на момент відкриття відповідного закону не існувало.

«Проте цей мораторій, як і будь-який інший, не вирішує жодних економічних проблем боржників, а лише створює поле для зловживань і порушення прав кредиторів», — наголошує Назарій Адамчук.

Підсумовуючи

У 2024 році, попри складні умови роботи та критичний дефіцит суддівських кадрів, суди забезпечили безперебійне здійснення правосуддя в справах, кількість яких, за проміжними статистичними даними, майже досягла довоєнного рівня. Що, своєю чергою, вказує на активний запит суспільства стосовно отримання судових послуг. Водночас процес надання таких послуг постійно трансформується, дедалі більше зростає попит на електронне судочинство.

Також спостерігається пожвавлення обговорення необхідн