«Сталий» розвиток

Тенденцією останніх років є поступове збільшення кількості спорів, які надходять для вирішення в суди, про що свідчать оприлюднені офіційні статистичні показники роботи судової системи за 2024-й та перше півріччя 2025 року. Але попри збільшення попиту на судові послуги, незмінними для системи правосуддя залишаються вже давнішні, можна навіть сказати, хронічні проблеми: кадровий голод, недофінансування та відтік кадрів з апаратів судів.

Незважаючи на те що у 2024 році, після дворічної паузи, було відновлено призначення на посади суддів, у питаннях відтоку та призначення все-таки зберігається певний дисбаланс. Так, за інформацією Вищої ради правосуддя, за одинадцять місяців 2025 року вона ухвалила рішення щодо внесення Президентові України подань про призначення 148 кандидатів на посади суддів, із яких були призначені (станом на середину грудня 2025 року) лише 123. Тимчасом протягом січня — жовтня 2025 року ВРП ухвалила рішення про звільнення 209 суддів. Варто зауважити, що 29 суддів звільнені з посад за вчинення істотного дисциплінарного поступку.

Визначною подією 2025 року є призначення суддів в апеляційні суди. Саме ця ланка судів не поповнювалася новими суддівськими кадрами понад 10 років. 15 грудня 2025 року Президент України підписав укази про призначення 71 судді в апеляційні суди різних юрисдикцій. Варто зауважити, що вперше в конкурсі в апеляційні суди, крім суддів, також могли взяти участь адвокати, юристи, викладачі юридичних навчальних закладів та науковці.

Попри це спостерігається тенденція до зменшення привабливості професії судді серед правничої спільноти. Цьому сприяють такі фактори, як довготривалі та складні процедури конкурсів і доборів, надмірне навантаження в більшості судів та недостатній рівень матеріально-технічного забезпечення.

Враховуючи велику кількість вакансій, допомогти в оптимізації роботи судів й у визначенні необхідної кількості суддів у них з огляду на навантаження може вирішення питання нової мережі судів, яка відповідатиме адміністративно-територіальному устрою України, що став результатом реформи 2015–2020 років. І на цьому постійно наголошують представники судової гілки влади. Проте майже п’ять років питання так і залишається невирішеним.

Нові суди

Однією із знакових подій для судової системи у 2025 році стало створення двох нових судів: Спеціалізованого окружного адміністративного суду та Спеціалізованого апеляційного адміністративного суду. Закон про їх утворення Верховна Рада України прийняла 16 вересня 2025 року, а Президент підписав 30 вересня 2025 року.

По суті, ці суди розглядатимуть справи, які раніше за підсудністю розглядав ліквідований у грудні 2022 року Окружний адміністративний суд м. Києва, — адміністративні справи за участю найвищих органів влади.

З0 вересня 2025 року ВРП визначила кількість суддів у вказаних судах, а саме: в Спеціалізованому окружному адміністративному суді — 17 посад, у Спеціалізованому апеляційному адміністративному суді — 10 посад. 29 жовтня 2025 року Вища кваліфікаційна комісія суддів України оголосила конкурс на зайняття 27 посад. За інформацією ВККС, документи від кандидатів прийматимуть у грудні 2025 року, складання кваліфікаційних іспитів планується в березні — квітні 2026 року, а в червні 2026-го ВККС має намір провести співбесіди та спеціальні засідання. Тож реальних призначень на посади в найкращому разі слід очікувати наприкінці 2026 року, а то й пізніше. За законом запуск роботи судів можливий після призначення половини кількісного складу суддів.

Аудит ДСА України

11 листопада 2025 року Рахункова палата затвердила звіт про результати аудиту діяльності Державної судової адміністрації України щодо організаційного й фінансового забезпечення функціонування місцевих та апеляційних судів. За висновками Рахункової палати, діяльність ДСА України не забезпечила належного рівня функціонування судової системи за ключовими напрямами. Зокрема, встановлено, що протягом 2015–2026 років потреби судової влади не покривалися необхідним фінансуванням. Так, у 2023 році рівень забезпечення потреб ДСА України становив 51,4 %, у 2024-му — 57,2 %. Також виявлені недоліки бюджетного планування й управління ресурсами. Скажімо, у 2023–2024 роках ДСА України повернула до державного бюджету 972 млн грн невикористаних асигнувань, які могли бути спрямовані на будівництво та реконструкцію судових приміщень.

Судова практика

Але попри всі випробування, зумовлені, зокрема, війною, суди виконували свою основну функцію — здійснювали правосуддя, формували судову практику, враховуючи позиції європейських і міжнародних судових інституцій.

Так, серед найскладніших справ 2025 року партнер юридичної фірми «Ілляшев та Партнери» Валерія Гудій відзначає спори щодо оскарження указів Президента України про введення в дію санкцій РНБО та позови Міністерства юстиції про стягнення активів за Законом «Про санкції». Верховний Суд послідовно займає обережну позицію, розглядаючи укази про санкції як акти у сфері національної безпеки, що фактично не підлягають перевірці по суті. Суд довго й уважно розглядає справи, але, як правило, відмовляє в задоволенні позовів, визнаючи законність актів Президента.

Верховний Суд наголошує, що санкції мають превентивний характер і необхідні для захисту державних інтересів під час воєнного стану. Судовий контроль обмежується перевіркою процедури ухвалення рішень: чи були пропозиції СБУ або Кабміну, чи оприлюднено указ тощо. У результаті позивачі часто так і не дізнаються, з яких підстав до них застосовано санкції.

Показовим є порівняння з практикою справ Суду ЄС, у яких перевіряють не лише форму, а й обґрунтованість (підставу) санкцій. У рішенні «Boguslayev v. Council of the EU» (T-161/23) від 4 червня 2025 року Суд встановив, що Рада ЄС не надала доказів чи оцінки поведінки заявника, підкресливши необхідність наявності реальних фактів і прозорого обґрунтування. Такий підхід забезпечує дотримання презумпції невинуватості та права на ефективний судовий захист.

У жовтні 2025 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «M.S.L., TOV v. Ukraine», визнавши, що держава не може виправдовувати обмеження прав лише посиланням на національну безпеку без належних доказів. Суд також зазначив про відсутність ефективного засобу правового захисту, оскільки національні суди обмежуються формальною перевіркою указів Президента.

«Це рішення може стати поштовхом до зміни підходів українських судів і процедур РНБО. Санкції не повинні сприйматися як політичні акти поза контролем суду: навіть у питаннях національної безпеки мають бути забезпечені пропорційність, передбачуваність і належне обґрунтування. Європейська інтеграція України має стимулювати впровадження цих принципів і гарантувати ефективний судовий захист усіх осіб, щодо яких застосовуються санкції», — наголошує Валерія Гудій.

Думку колеги про те, що рішення ЄСПЛ у цій справі може внести істотні зміни в практику національних адміністративних судів у сфері санкцій (зокрема і санкції стягнення), яка максимально актуалізувалась у воєнний час, поділяє партнер АО AVER LEX Володимир Єніч.

Також пан Єніч зазначає, що практика застосування судами законодавства у 2025 році визначається умовами та обставинами воєнного часу, коли відносини між державою і суспільством змістилися в бік пріоритетності інтересів першої та відступу від конституційних гарантій.

«Причому якщо у 2022–2023 роках така практика формувалася та структурувалась, то зараз відбувається розвиток напрацювань попередніх років, зокрема у сфері корпоративних і договірних правовідносин», — підкреслює Володимир Єніч.

Що стосується практики господарських судів, то він звертає увагу на висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 2 липня 2025 року в справі № 903/602/24, за яким суд не може зменшити мінімальний розмір 3 % річних, передбачений частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України.

Також прогресує інститут належного способу захисту порушеного права.

У цьому контексті варто відмітити постанову ВС від 29 травня 2025 року, в якій суд виснував, що належним способом захисту права власності територіальної громади є застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину (реституції). Він є ефективним, оскільки позивач (у цьому випадку прокурор) має дві мети: повернути майно у фактичне володіння та реєстраційно підтвердити право володіння ним.

Окрім цього, важливим для правозастосовної практики є використання раніше напрацьованого підходу, за яким угоди, що порушують правовий порядок України, визнаються нікчемними в українській юрисдикції. Зокрема, такий висновок сформульований КАС ВС у постанові від 14 травня 2025 року в справі № 320/14459/24.

У сфері податкових відносин ВП ВС у постанові від 16 липня 2025 року в справі № 500/2276/24 розставила крапки над «і» та виснувала, що строк звернення до суду з позовом про оскарження податкових повідомлень-рішень після процедури їх адміністративного оскарження становить один місяць.

«Загалом треба зауважити, що судова практика намагається заповнити прогалини в законодавстві, які під час війни можуть коштувати дорожче, ніж зазвичай, і на майбутнє вже має доволі масштабне завдання — переформатувати висновки в умовах скасування Господарського кодексу та очікування змін до Цивільного кодексу», — підкреслює Володимир Єніч.

Договірні правовідносини

Як зазначає директор юридичного департаменту ГК MERX Мирослав Гнидка, у 2025 році судова практика у сфері договірних правовідносин демонструє подальшу тенденцію до уніфікації підходів і підвищення стандартів доказування. Верховний Суд сформував низку правових позицій, які вже істотно впливають на врегулювання спорів, особливо в сегменті орендних відносин і доказування пошкодження майна в умовах воєнного стану.

Однією з визначальних є позиція Верховного Суду щодо розподілу ризику випадкового знищення або пошкодження майна. Зокрема, в постанові від 22 вересня 2021 року в справі № 207/3254/18 ВС підтвердив, що положення статті 323 ЦК України є диспозитивними, а тому сторони можуть передбачати покладення ризику на наймача протягом усього строку найму. На практиці це означає, що за належно сформульованими умовами договору наймач несе відповідальність за майнові втрати навіть за відсутності його вини. Такий підхід актуалізує важливість детального врегулювання питань пожежної та техногенної безпеки, а також обов’язку наймача щодо належного утримання об’єкта.

У контексті спорів, пов’язаних із пошкодженням майна внаслідок бойових дій, суди демонструють послідовне розмежування звільнення від орендної плати за частиною 6 статті 762 ЦК України та припинення права володіння через знищення майна за частиною 4 статті 399 ЦК України. Вирішальним є документальне підтвердження ступеня пошкодження згідно з Порядком № 380, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року, та Порядком № 473, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 2022 року. Саме технічне або комісійне обстеження визнається судами єдиною належною підставою для зміни чи припинення договірних зобов’язань. Такий стандартизований підхід суттєво зменшує простір для суб’єктивних оцінок і забезпечує прогнозованість спорів.

Також Мирослав Гнидка відзначає розвиток підходів до допустимості доказів. Так, у низці постанов (зокрема від 11 травня 2022 року в справі № 450/3032/19, від 7 лютого 2024 року в справі № 201/11458/20, від 5 березня 2024 року в справі № 910/3374/23) Верховний Суд підтвердив можливість використання в господарських і цивільних спорах експертних висновків, отриманих у межах інших проваджень, у тому числі кримінальних. Ключовими критеріями є атестація експерта, належне засвідчення копій та їх відповідність предмету доказування. Така практика підвищує ефективність судового захисту й адаптує процес доказування до умов воєнного часу, коли здобуття доказів може бути ускладненим.

«Загалом 2025 рік характеризується посиленням ролі формальних процедурних інструментів, документального підтвердження обставин і чіткої договірної конструкції. Судова практика рухається в напрямку передбачуваності й стабільності, що є критично важливим для бізнесу в умовах тривалої воєнної та економічної невизначеності», — підсумовує пан Гнидка.

Спори щодо нерухомості

«У 2025 році підходи українських судів стосовно випадків витребування нерухомого майна, усунення перешкод у користуванні, визнання права власності та застосування реституції залишаються незмінними. Це, безперечно, позитивний сигнал стабільності правозастосування для всіх учасників ринку», — зауважує Олександр Демчук, радник, керівник практики нерухомості EVERLEGAL.

Крім того, Верховний Суд підтвердив свої попередні позиції щодо захисту добросовісних набувачів, зокрема неможливості для власників вимагати від добросовісного набувача повернення майна, навіть якщо його було передано на підставі неправомірного договору (постанова КЦС ВС від 15 січня 2025 року у справі № 208/5532/18), та застосування «віндикаційного імунітету» (постанова КЦС ВС від 25 червня 2025 року в справі № 638/17112/21). Стабільність такого підходу є найкращим сигналом для потенційних інвесторів у цей сектор.

Щодо останньої справи, то, як зазначає керуючий партнер SAVYNSKYI LAW OFFICE Сергій Савинський, у своїй постанові КЦС ВС уперше навів розгорнуте тлумачення терміна «віндикаційний імунітет» і зробив акцент на особливостях його застосування. Зокрема, ВС підкреслив, що завдяки «віндикаційному імунітету», який передбачений парламентом для майна, проданого чи переданого в порядку виконання судового рішення, досягається охорона прав добросовісної особи, що набула майно, відчужене або передане на виконання судового рішення, і стабільність цивільного обороту.

Саме тому публічний складник відчуження (передання) майна власника має вирішальне значення і свідчить про те, що існують підстави для такого відчуження (передання), та як наслідок, є підстави для набуття права власності на майно, відчужене чи передане в процесі виконання судового рішення.

На переконання пана Савинського, однією з ключових передумов для розвитку та зміни судової практики щодо прав добросовісного набувача є набрання чинності положеннями Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» від 12 березня 2025 року № 4292-IX.

Також він звернув увагу на постанову від 9 квітня 2025 року в справі № 723/3691/13-ц, в якій ВП ВС показала не тільки підхід до застосування норм щодо захисту прав добросовісного набувача, а й ставлення та позицію стосовно підстави для перегляду рішення касаційного суду в конкретній справі (ухвалення на користь відповідачки рішення ЄСПЛ від 24 жовтня 2024 року в справі «Дроздик та Мікула проти України»). Зокрема, ВП ВС зауважила: «Верховний Суд, безумовно поважаючи рішення ЄСПЛ і прагнучи належно їх виконати, вирішує кожен такий спір, ґрунтуючись на тому, що ця міжнародна судова установа безпосередньо не здійснює перегляду судових рішень національних судів, не маючи таких повноважень, не встановлює обставин у конкретній справі національного суду, не досліджує доказів, не дає тлумачення національному законодавству тощо, а винятково з’ясовує питання дотримання самою Україною як суверенною державою приписів і заборон Конвенції та протоколів до неї.

Велика Палата Верховного Суду керується тим, що Конвенція передбачає додаткові гарантії захисту прав людини, крім тих, що вже надають держави. ЄСПЛ не може повністю замінити собою відповідну національну владу, інакше він не буде враховувати субсидіарний характер міжнародного механізму гарантій, створених Конвенцією».

Однією з негативних тенденцій у справах щодо нерухомості керівник практики нерухомості EVERLEGAL Олександр Демчук називає те, що прокуратура продовжує залишатися значним фактором у великій кількості девелоперських проєктів, особливо в столиці. При цьому вона стає активним учасником зазвичай уже на етапі активного будівництва чи його завершення, звертаючись із позовами щодо оскарження прав на землю, містобудівної документації тощо.

«Це, звісно, зумовлює невизначеність для значної кількості інвесторів, девелоперів, а іноді й ОМС, які не можуть розпорядитись своїм майном. Знаковою в цьому контексті є завершена у 2025 році тривала тяганина за позовом прокуратури щодо ЖК «Новий Поділ» (справа № 910/11678/22), яка, хоч і завершилась на користь девелопера, проте значно ускладнила реалізацію проєкту», — наголошує пан Демчук.

За його словами, не останню роль у таких позовах і в подальших судових розглядах відіграє відсутність реальної процедури громадських слухань та врахування думки громади перед початком реалізації девелоперських проєктів.

Також у 2025 році формувалася судова практика щодо повернення об’єктів нерухомості, зокрема захисних споруд цивільного захисту, в державну чи комунальну власність. Суди підтвердили, що захисні споруди, як об’єкти, що перебувають на державному балансі, не можуть бути приватизовані або передані в приватну власність (справа № 927/1128/23). Суд наголосив на необхідності використання негаторного позову для захисту держави в таких справах.

«Ця позиція визначає чіткий механізм захисту прав держави й територіальних громад на об’єкти, які мають стратегічне або оборонне значення. Зокрема, Верховний Суд пояснив, що право на таке майно можна відновити лише за допомогою позовів про усунення перешкод у користуванні ним (без застосування строків позовної давності), а не через претензії щодо приватизації або повернення у зв’язку з втратою права власності», — зауважив Олександр Демчук.

Верифікація права власності

Під час війни питання збереження інформації про права власності на нерухоме майно, особливо неоцифрованої, яку не внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (ДРРП), набули особливої гостроти. Адже сьогодні українці втрачають не тільки майно, але й правоустановчі документи, і за відсутності відповідних даних у реєстрах змушені підтверджувати свій статус власника в межах адміністративної процедури (шляхом звернення до державного реєстратора чи нотаріуса) або в судовому порядку.

Таке підтвердження, так звана верифікація права власності за даними ДРРП, — це необхідна умова для отримання компенсації за пошкоджене або знищене житло за національною програмою «єВідновлення», а також доступу до багатьох державних послуг, наголошує Ольга Оніщук, авторка і співзасновниця волонтерського проєкту «Поверни своє» для тих, хто втратив своє майно внаслідок військової агресії рф. Вона нагадує, що даних у ДРРП сьогодні може не бути в громадян, право власності на нерухомість яких виникло до 2013 року (тобто до моменту запуску в Україні ДРРП) і які протягом останніх 12 років не проводили юридичних операцій з майном.

У разі втрати правоустановчих документів, неможливості їх відновити або ж підтвердити право власності за даними в реєстрах в адміністративному порядку найпопулярнішим судовим способом верифікації на сьогодні залишається визнання права власності на відповідне майно в порядку статті 392 Цивільного кодексу (ЦК) України. Попри тривалість розгляду таких справ, складнощі з визначенням належного відповідача (коли йдеться про випадки втрати правоустановчих документів і відсутній суб’єкт, який оспорює або не визнає право власності) та значні судові витрати (судовий збір у таких спорах у 2025 році може варіюватися в діапазоні від 1211,20 грн до 15140,00 грн), цей механізм наразі є досить затребуваним.

Донедавна такий судовий шлях доводилося торувати й тим власникам нерухомого майна, правоустановчі документи яких збереглися, але які не можуть внести відповідні дані до ДРРП у межах адміністративної процедури через відсутність доступу до відповідного архіву бюро технічної інвентаризації (БТІ). Як зауважує Ольга Оніщук, профільне законодавство покладає на реєстратора та нотаріуса обов’язок запитувати від БТІ інформацію, необхідну для проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року. В умовах воєнного стану таке підтвердження інформації від БТІ може стати перешкодою для внесення відомостей до ДРРП через фізичне знищення архівів, втрату доступу до них унаслідок бойових дій або тимчасової окупації територій.

За останній рік у судовій практиці розгляду таких кейсів намітилася нова тенденція: з’явилась альтернатива «класичному» позовному провадженню за статтею 392 ЦК України. За словами Ольги Оніщук, ідеться про цивільні справи, які розглядають у межах окремого провадження за заявами про встановлення факту, що має юридичне значення. Так, у рішенні Дніпровського районного суду м. Києва від 1 жовтня 2024 року у справі № 755/7211/24 було встановлено факт, що належна заявникам на праві спільної часткової власності квартира в місті Авдіївці була зареєстрована Донецьким БТІ, про що зроблено відповідний запис до реєстрової книги. Ключовим доказом для суду в цьому кейсі стала інформація, яка містилася на зворотному боці оригіналу свідоцтва про право власності на житло.

Валютний контроль

Знаковою для українського бізнесу керівник департаменту правового супроводу ЗЕД та роботи з контролюючими органами Fozzy Group Артем Ярмола називає постанову Верховного Суду від 16 липня 2025 року у справі № 320/29423/23, якою поставлена крапка в спірному питанні.

Так, ВС визнав правомірним припинення валютного контролю шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог — інструмент, який раніше фактично блокувався банками та податковими органами.

Підприємці масово стикалися з проблемами: банки не визнавали зарахування як форму розрахунку, передавали інформацію про «порушення» до ДПС, а та нараховувала пеню. Це суперечило статті 601 Цивільного кодексу України, яка прямо дозволяє зарахування як спосіб припинення зобов’язань.

«Суд визнав пріоритетом свободу сторін у виборі форм розрахунків, наголосивши, що підзаконні акти не можуть обмежувати норми кодексу. Це рішення не лише усунуло правову невизначеність, а й дало додатковий інструмент бізнесу для укладання довгострокових договорів в умовах воєнного стану», — підкреслює Артем Ярмола.

IP-сфера

«Аналіз судової практики у сфері інтелектуальної власності демонструє загальну тенденцію до зменшення кількості справ, які надходять у всіх категоріях, особливо в господарській та цивільній юрисдикціях. Водночас в окремих випадках спостерігається незначне зростання кримінальних та адміністративних проваджень на рівні місцевих судів. Такими були тенденції 2024 року. Підбивати підсумки 2025-го в частині судової практики ще рано, але навряд ці тренди будуть суттєво відрізнятися», — зауважує Владислав Білоцький, заступник директора Українського національного офісу інтелектуальної власності та інновацій (УКРНОІВІ).

Найбільш знакові рішення Верховного Суду в IP-сфері демонструють важливу чітку динаміку: українська судова практика рухається до європейських стандартів правозастосування. Те, що ще кілька років тому залишалося предметом правових дискусій, сьогодні набуває системності, передбачуваності та правової визначеності.

За словами пана Білоцького, показовою є справа № 910/8781/23 щодо обчислення строку невикористання ТМ. У ній Велика Палата ВС дійшла висновку, що законодавство України не ставить можливість дострокового припинення дії свідоцтва на ТМ у залежність від зміни особи власника свідоцтва. Набувач права власності на ТМ під час укладення відповідного договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності оцінює наявні ризики у зв’язку зі строками здійснення попереднім власником своїх прав на ТМ. ВП ВС зазначила, що відповідно до системного тлумачення норм національного законодавства та Угоди про асоціацію з ЄС п’ятирічний строк безперервного невикористання ТМ починає перебіг із дати публікації відомостей про видачу свідоцтва (про надання правової охорони ТМ за міжнародною реєстрацією в Україні) та не залежить від зміни власника такої ТМ. Суд констатував, що використання ТМ попередніми та поточними власниками враховується сукупно, як це робить Суд справедливості ЄС.

Другий знаковий кейс стосується оцінки доказів у спорах про схожість ТМ (№ 910/14228/21). Верховний Суд тричі повертав справу на новий розгляд через недотримання судами апеляційної інстанції стандартів доказування. У цій справі ВС учергове підтримав оцінку доказів за принципами належності й достовірності та проілюстрував, що експертизи мають оцінюватися за належністю, допустимістю і відповідністю методології, а схожість торговельних марок потребує всебічного аналізу

Також у справі № 910/12688/24 про додаткову охорону прав на винахід ВС фактично розв’язав темпоральну колізію, яка виникла після змін законодавства у 2020 році, та сформував правовий висновок щодо застосування абзацу 4 частини 1 статті 27-1 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» у відносинах із продовження строку дії патенту, об’єктом якого є лікарський засіб. ВС вказав, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували закон, не встановивши всіх суттєвих обставин, включно з тим, який саме об’єкт винаходу заявлявся, на якій підставі ліцензіат отримав дозволи на продаж препарату, захищеного патентом позивача, та коли саме виникло право на додаткову охорону. Справу скеровано до суду першої інстанції, адже без з’ясування цих аспектів вирішити спір неможливо.

Усі три справи демонструють спільний тренд: українські суди стають більш вимогливими до доказів, дедалі частіше враховують європейську судову практику, а також активно формують єдині підходи до правозастосування у сфері промислової власності.

Цивільна конфіскація

Євген Петров, суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, звернув увагу на актуальні питання, які виникають під час розгляду справ про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави.

Українська модель конфіскації in rem також набула вираження в конструкції «необґрунтовані активи». Запроваджено інститут визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо конфіскації незаконних активів осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, і покарання за набуття таких активів» № 263-IX від 31 листопада 2019 року. У законодавстві дедалі

частіше використовується термін «активи»: в цивільному, податковому, господарському, антимонопольному, корпоративному, фінансовому. Цивільна конфіскація — це новий інститут права, ключова ідея якого полягає в позбавленні права власності спеціальних суб’єктів, визначених законом, щодо яких у судовому провадженні доведено, що вони не мали можливості законно отримати майно (майнові права) у власність.

З 2020 року до сьогодні на розгляді в Касаційному цивільному суді у складі Верховного Суду перебувало 24 справи про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави. З них розглянуто 13, а саме: рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін — 6, рішення судів змінено — 2, відмовлено у відкритті провадження у справі — 3, повернуто касаційні скарги — 2, не розглянуто на час написання цього матеріалу — 11.

Порівняно з іншими категоріями справ зазначена категорія є незначною, але саме вона іноді привертає найбільше уваги з боку юридичної спільноти та громадськості.

Судова практика поступово розвивається, але на сьогодні є певні питання, які викликають гостру дискусію та потребують подальшого вирішення. Серед них такі:

— так звана презумпція необґрунтованості активів суперечить презумпції права власності, коли на відповідача покладається надмірний обов’язок доведення правомірності набуття такого права;

— матеріально-правове регулювання необґрунтованих активів більшою мірою здійснюється на рівні процесуального закону, а не ЦК України, сам правовий інструментарій повністю неузгоджений із ЦК України, що містить тільки фрагментарне регулювання певних аспектів позовної давності, кваліфікацію рішення про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави як спростування правомірності набуття права власності та підстави припинення цього права;

— визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави (пункт 12 частини 1 статті 346 ЦК України) є підставою припинення права власності, а чинне законодавство не містить особливостей стягнення в дохід держави активів, визнаних необґрунтованими, якщо звертається стягнення на сам актив (зокрема майно, майнові права), а не його вартість.