Правила санкційного режиму

Односторонні заходи економічного характеру як захід впливу першою почала широко використовувати Рада безпеки ООН. Хоча Статут ООН не говорить чітко про санкції, цей термін зазвичай використовується в межах ООН для позначення «заходів, які не передбачають використання збройної сили», відповідно до статті 41 зазначеного Статуту. Перші санкції, які накладала Рада безпеки ООН, були загального характеру, тобто накладались на всю державу. Але «індивідуальні економічні санкції почали активно використовуватися в 1990-х роках, коли міжнародне співтовариство усвідомило, що всеосяжні санкції, накладені на державу, можуть мати жахливі гуманітарні наслідки для громадян цієї держави, особливо найбільш вразливих частин населення». Однак вони незабаром стали об’єктом критики не меншої інтенсивності з точки зору їхніх наслідків для прав людини.

Міжнародні організації (зокрема ЄС) і окремі держави також почали запроваджувати автономні індивідуальні санкції на основі своїх національних законів. Багато національних законів про санкції були змодельовані за прикладом так званого Акта Магнітського, прийнятого в США у 2012 році.

Воднораз, як доволі жорстко сформулював арбітражний трибунал у рішенні в справі «Bank Melli Iran and Bank Saderat Iran v. Bahrain» (справа № 2017-25, §383), лише санкції Ради безпеки ООН становлять фундаментальні норми міжнародного права, а санкції США чи ЄС сприяють політичним цілям окремих держав, тож їх порушення не може вважатися порушенням міжнародного права.

Практика Суду
справедливості ЄС

Суд справедливості Європейського Союзу (ССЄС) напрацював значний масив судової практики, розглядаючи як імплементацію санкцій ООН із боку ЄС, так і автономні санкції ЄС. Найбільш впливові рішення, що формують підхід ССЄС до санкцій, були ухвалені в так званій справі Каді. До саудівського бізнесмена Яссіна Абдулли Каді мало бути застосовано заморожування активів, спрямоване проти осіб, пов’язаних із Талібаном у межах ЄС (виконання санкцій Радбезу ООН). У справі «European Commission and Others v Yassin Abdullah Kadi» 2013 року ССЄС розробив принципи, що випливають із необхідності захисту прав людини, яких мають дотримуватися органи влади, що накладають індивідуальні санкції, а саме:

— постраждалі особи повинні мати дієву можливість оскаржити докази, на підставі яких вони були включені до санкційних списків;

— санкції мають містити достатньо детальні, конкретні й чіткі підстави;

— суд повинен мати повну юрисдикцію для перегляду обґрунтованості накладення санкцій.

Що стосується процесуальних прав санкціонованих осіб, то в рішенні в справі «Organisation des Modjahedines du peuple d’Iran v. Council of the European Union» (справа T-228/02 від 12 грудня 2006 року, яка стосувалась організації іранських іммігрантів, створеної з метою демократизації Ірану, але включеної до санкційного списку Ради безпеки ООН) ССЄС установив важливість права постраждалої особи бути поінформованою про підстави її санкціонування, водночас фактичні та юридичні підстави відповідного рішення мають бути викладені достатньо конкретним чином.

Застосовуючи зазначені стандарти в нещодавній справі «Aven v Council» (справа T-301/22 від 10 квітня 2024 року), ССЄС скасував включення Петра Авена (співвласника «Альфа-Груп») до списку автономних санкцій ЄС, запроваджених у зв’язку з анексією Криму, як «одного з олігархів, найближчих до Володимира Путіна». Це відбулося, зокрема, з огляду на те, що політична підтримка Путіним у 2005 році інвестицій «Альфа-Груп» у Туреччину не може слугувати підставою для санкцій, пов’язаних з анексією Криму в лютому 2014 року, і те, що Авен не дистанціювався від політики Путіна, не є достатнім, щоб констатувати, що він її підтримував.

Практика ЄСПЛ

Судова практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) спершу стосувалася заходів ЄС, що імплементували санкції, запроваджені Радою безпеки ООН. У справі «Bosphorus Hava Yolları Turizm ve Ticaret Anonim Şirketi v. Ireland» ([GC], № 45036/98, ECHR 2005‑V) про конфіскацію орендованого турецькою компанією югославського літака відповідно до санкцій ЄС, що імплементували санкції ООН проти Сербії, ЄСПЛ установив існування презумпції, що Ірландія не відступила від вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція), коли імплементувала юридичні зобов’язання, які випливають з її членства в ЄС. Така презумпція могла бути спростована, якщо в конкретній справі вважалося, що захист прав, передбачених Конвенцією, був явно недостатнім, але Суд такої підстави не встановив і не знайшов порушення права власності за статтею 1 Першого протоколу (П1-1).

У справі «Nada v. Switzerland» ([GC], № 10593/08, ECHR 2012) ЄСПЛ розглянув заяву єгипетського громадянина стосовно санкцій (рішення Ради безпеки ООН щодо Талібану), які мали наслідком заборону в’їзду або транзиту через Швейцарію, тоді як він мешкав в італійському анклаві, оточеному Швейцарією. ЄСПЛ не поставив під сумнів обґрунтованість включення заявника до списку санкцій ООН, однак установив, що Статут ООН не визначав для держав конкретної моделі імплементації санкцій, а натомість залишав їм вибір серед різних можливих моделей. ЄСПЛ вирішив, що заходи, вжиті швейцарськими органами влади, були непропорційними, і встановив порушення права на повагу до приватного життя згідно зі статтею 8 Конвенції.

У справі «Al-Dulimi and Montana Management Inc. v. Switzerland» ([GC], № 5809/08 від 21 червня 2016 року) ЄСПЛ розглянув скарги іракського громадянина та його компанії щодо заморожування їхніх активів Швейцарією на виконання санкцій Ради безпеки ООН стосовно активів Іраку. ЄСПЛ установив порушення права заявників на доступ до суду, захищеного статтею 6 Конвенції, оскільки федеральний суд, розглядаючи їхню справу, обмежився перевіркою того, що їхні імена дійсно з’являлися в санкційних списках ООН і що відповідні активи належали їм, але цього було недостатньо для забезпечення того, щоб заявники не були внесені до списків свавільно.

У рішенні в справі «M.S.L. v. Ukraine» (справа № 18049/18 від 16 жовтня 2025 року), яке станом на сьогодні ще не є остаточним, ЄСПЛ уперше розглянув замороження активів, накладене на заявника за автономним (тобто не пов’язаним із санкціями Ради безпеки ООН) санкційним режимом, а саме — рішенням РНБО, введеним у дію указом Президента 2015 року. ЄСПЛ, пославшись на практику ССЄС, зокрема рішення в справі Каді — II, встановив порушення статті П1-1 щодо пропорційності відповідного заходу на тих підставах, що:

— рішення РНБО не містило жодних індивідуалізованих обґрунтувань застосування санкцій до заявника, механічно відтворюючи всі підстави для накладення різних обмежень, передбачених законом про санкції;

— Верховний Суд обмежив свій аналіз у справі єдиним питанням про те, чи відповідали рішення РНБО та указ Президента формальним вимогам закону;

— Верховний Суд відмовився розглянути по суті питання, чи дійсно, як заявляла СБУ, компанія-заявник фактично контролювалася суб’єктами з рф і чи скоїла вона будь-які дії, що становили загрозу національній безпеці України.

Висновки

Двома найбільш застосовними положеннями Конвенції є положення статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) і статті 1 Першого протоколу (право власності). Воднораз, по суті, ті самі або дуже подібні міркування щодо переважно процесуальних порушень у судовій практиці ЄСПЛ можуть зумовити встановлення порушення статті 6 Конвенції (справа Al-Dulimi) або статті 1 Першого протоколу (справа M.S.L.). Судова практика розвивається таким чином, що ЄСПЛ та ССЄС уважно стежать за практикою один одного.

Звертаючись до конкретних міжнародних стандартів захисту прав людини, які наразі існують, можна виділити такі:

— право постраждалої особи бути повідомленою про фактичні та конкретні причини накладення санкцій, включно з правом на індивідуалізацію підстав для запровадження санкцій;

— право на судовий перегляд рішення про накладення санкцій, включно з розглядом питання про те, чи була постраждала особа внесена до відповідного списку свавільно (якщо санкції накладені Радбезом ООН), чи мало накладення санкцій достатньо міцне фактичне підґрунтя (якщо це автономні санкції).