Необхідні прояснення

Насамперед слід зазначити, що кількість справ, які переглядаються в касаційному порядку, величезна. Щороку Верховний Суд (ВС) ухвалює десятки тисяч постанов, кожна з яких потенційно може містити висновок щодо застосування норми права. Причиною цього є неефективні касаційні фільтри, які сконцентровані на формальному порівнянні великої кількості постанов ВС та істотно обмежують дискрецію касаційного суду під час вирішення питання щодо прийняття касаційної скарги до провадження.

Крім того, на відміну від попереднього історичного періоду, коли єдність судової практики забезпечувалася через постанови пленумів Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів, чинне регулювання побудоване навколо поняття «висновок Верховного Суду про застосування норми права» (висновок ВС) і механізмів їх узгодження, які мають низку недоліків.

По-перше, відсутнє як точне розуміння змісту цього поняття, так і чітке відокремлення такого висновку ВС (який є обов’язковим для врахування іншими судами) від іншого тексту постанови ВС (який не є обов’язковим для врахування ними). У сукупності з надзвичайно великою кількістю постанов ВС це робить неможливим їх ефективне опрацювання адвокатами та суддями.

«Жертвою» цього може стати навіть Велика Палата Верховного Суду (ВП ВС). Наприклад, у постанові від 6 лютого 2019 року в справі № 911/141/18 ВП ВС зробила висновок, що грошовий еквівалент в іноземній валюті застосовується лише тоді, коли його визначено в зобов’язанні договором або законом. А тому, якщо договором не передбачено валютного еквівалента для повернення коштів, сплачених із застосуванням такого еквівалента, ці кошти повертаються в гривні без застосування еквівалента. Натомість через рік у постанові від 7 липня 2020 року в справі № 296/10217/15-ц ВП ВС зайняла протилежну позицію, ніяк не прокоментувавши свої ж висновки, викладені в постанові річної давності.

По-друге, чинні касаційні фільтри та підстави для передання справи на розгляд палати, об’єднаної палати або ВП ВС спрямовані тільки на зміну практики (відступ від раніше сформульованого висновку) або її формування (формулювання нового висновку). Процесуальні кодекси не містять механізму узгодження суперечливих висновків ВС і керуються існуванням абсолютно узгодженої практики ВС, що є неможливим. На практиці суперечність між двома висновками ВС вирішується через інструмент відступу від одного з них, що не відповідає суті та меті такого механізму. Понад те, відсутність механізму узгодження суперечливих висновків ВС призвела до виникнення так званих імпліцитних (прихованих) відступів, коли колегія суддів Верховного Суду ухвалює рішення всупереч раніше сформульованим висновкам ВС замість передання справи на розгляд палати, об’єднаної палати або ВП ВС для вирішення питання про відступ від попередніх висновків.

По-третє, існує зворотна проблема, коли палата, об’єднана палата або ВП ВС відмовляє в прийнятті до розгляду касаційних скарг, обґрунтованих існуванням суперечливих висновків ВС, із посиланням на неподібність відповідних правовідносин. Підставами для таких відмов іноді є геть незначні відмінності в обставинах справи, тоді як формулювання «оскаржуваних» висновків ВС допускають широке тлумачення, внаслідок чого суперечності між ними залишаються нерозв’язаними.

По-четверте, існує значна кількість відступів від раніше сформульованих висновків ВС щодо застосування норм права. І якщо це видається зрозумілим, наприклад, у випадках відступлення об’єднаної палати або ВП ВС від висновків колегії суддів, то пояснення відступам від своїх же попередніх висновків знайти складніше. Наприклад, за час свого існування (з 2017 року) лише ВП ВС відступила від своїх же висновків понад 50 разів.

Причиною цього є як відсутність чіткого визначення підстав, за наявності яких допускається відступ від висновку ВС, так і постійна змінюваність складу спеціальних утворень у складі ВС, відповідальних за забезпечення єдності практики ВС (насамперед ВП ВС). Це призводить до збільшення ймовірності відступу від раніше напрацьованих ВС правових позицій, зумовленого не зміною суспільних відносин, а простою зміною складу відповідних палат.

Іншою причиною є практика ухвалення рішень більшістю не від складу ВП ВС, а від фактично присутніх на засіданні суддів. Оскільки загальний склад Великої Палати — 21 суддя, а її засідання є правоможним за наявності двох третин від складу (тобто 14 суддів), мінімально необхідним для ухвалення рішення ВП ВС може бути навіть 8 голосів «за», що лише на один голос більше від третини її складу. Наприклад, у постанові від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц ВП ВС відступила від раніше чинних підходів і зазначила, що підписання договору від імені однієї зі сторін іншою особою зумовлює не недійсність, а неукладеність договору. Враховуючи, що було викладено 7 окремих думок до цього рішення за участі в розгляді справи 17 суддів, рішення про відступлення від досить фундаментального та стабільного підходу було ухвалено всього десятьма голосами суддів, тобто меншістю.

Зважаючи на наведені вище проблеми, доцільним може бути внесення змін до процесуальних кодексів, які збільшать єдність і послідовність практики ВС, а отже, й передбачуваність судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. Зокрема, це:

— реформування чинних касаційних фільтрів і перехід до найбільш поширених в інших юрисдикціях критеріїв допуску справи до касаційного перегляду, серед яких майновий ценз, істотне значення справи для правозастосовної практики або її виняткове значення для учасника справи;

— встановлення правила, за яким обов’язковими для врахування судами є лише узагальнені висновки щодо застосування норм права, які чітко виокремлені в постановах ВС;

— доповнення підстав касаційного перегляду існуванням попередніх суперечливих висновків ВС у подібних правовідносинах. Така норма існувала до 2017 року як підстава для перегляду рішень вищих спеціалізованих судів Верховним Судом України;

— врегулювання на рівні процесуального закону окремих правил ухвалення рішень палатою, об’єднаною палатою та ВП ВС, зокрема з метою:

встановлення зменшеного кворуму для вирішення питання про прийняття справи до провадження (наприклад, у Верховному Суді США для прийняття справи потрібно 4 голоси з 9 суддів цього суду);

ухвалення ВП ВС рішень по суті касаційної скарги більшістю від її складу, а не від присутніх на засіданні суддів, як це є зараз;

ухвалення палатою, об’єднаною палатою та ВП ВС рішень про відступ від висновків, раніше сформульованих цими самими палатами, виключно кваліфікованою більшістю від їхнього складу, що дало би змогу компенсувати негативний вплив постійної змінюваності цих суб’єктів у складі ВС на стабільність практики.

Зрозуміло, що запропоновані ідеї є дискусійними та потребують ґрунтовного обговорення, але сподіваємося, вони будуть корисними для покращення роботи системи правосуддя в Україні.